Книга пам’яті

  Книгу пам’яті розпочато
 28 жовтня 2015 року

 з нагоди 71 річниці звільнення України

 від нацистської окупації

Спогади записані

Гончаруком Іваном Анатолійовичем, учнем 5-Б класу

         У  Другу світову війну воювали мої п’ять прадідів та один прапрадід, На жаль, я їх ніколи не бачив... Одного дідуся - тата моєї бабусі Тані – Подоляна Сергія Івановича – я, правда, бачив на фотографії.

         Так трапилося, що якось під час бою він переповзав  з одного окопа в інший, а  німці його побачили й почали стріляти. На щастя, його не вбили, але снаряд відірвав йому ногу… Помер прадід уже після війни, у 2001 році, коли йому вже виповнилося 79 років.

 Інших  чотирьох дідів я ніколи не бачив,  навіть на фотографії. Але мені відомо, що вони загинули під час війни. Троє  з них були рядовими, а один  - офіцером  командиром танкового взводу.

         Три мої діди хоробро билися з фашистами, але загинули, а похоронки на них принесли в один день… Це були мої двоюрідні діди,  двоюрідні  брати  бабусі Галі. Наша родина  дуже пишається ними , дядьками мого тата. Ось їхні імена : Прокоп'єв Микола Михайлович(1921 року народження), Прокоп'єв Степан Михайлович(1922 року народження), Прокоп'єв Федір Михайлович (1926 року народження).

         А ще в той трагічний день 1944-го року, коли моїй прабабусі Пелагеї принесли похоронки на трьох синів, до родини прийшло ще одне горе. Поки  прабабуня  були на роботі в колгоспі, зайнялася й  згоріла хата - і прабабуся з чотирма маленькими дітьми залишилася  просто неба... Жити осиротілим погорільцям  було надзвичайно важко. Спочатку вони разом із сусідами викопали  землянку, а згодом (щоправда, нешвидко) збудували нову хату.

         Рідний брат мого діда Івана, Черненко Василь Пантелеймонович, 1922 року народження (двоюрідний дід мого тата) загинув у червні 1944-го року під час звільнення України : він живцем згорів із своїм екіпажем у танку.

  Загинув  смертю героя і його батько – мій прадід, Гончарук Трохим Максимович, 1905 року народження, який був рядовим. Він за Вітчизну поклав голову в травні 1944 року, коли звільняли рідну Україну.

 Про  всіх моїх прадідів написано в «Книзі пам’яті. Вінницька область».

         Моїй прабабусі Насті  виповнилося 13 років, коли розпочалась війна. Вона з подругами сиділа на лаві, чула й бачила, як летіли снаряди німців на позиції радянських військ, а  «наші» снаряди -  на фашистів. Це була дуже страшна війна, і  я дуже хочу,  аби такі жахіття  більше ніколи не повторювались.

Спогади записані

Пакулою Михайлом Вікторовичем, учнем 5-Б класу

            Про війну я знаю від моєї прабабусі Мілі. Живе вона у селі Мар’янівка, Гайсинського району.

Коли німці зайшли у село, то стали відбирати у селян худобу, продукти, молоко, крупи. У прабабусиній хаті оселилося дві німкені – Ема та Ада. Вони були перекладачами.

    Ще пам’ятає вона, як німці, відступаючи, вбили молодого вісімнадцятирічного юнака. Жителі Мар’янівки підібрали його, та похоронили біля церкви.

          Хоч пройшло вже багато років після тих буремних подій, та бабуся у снах  часто бачить війну, і молить Бога, щоб таке страхіття більше ніколи не повторилося.